ВИЗВОЛЕННЯ ПОЛТАВЩИНИ. ЯК ЦЕ БУЛО

Рівно 78 років тому тривало вже третє – й остаточне звільнення Полтавщини від фашистської окупації.

Полтавщина 78 років тому – протягом усього 1943 року – була однією із найгарячіших точок не лише за масштабами гарячих боїв на території колишнього СРСР, а на театрах бойових дій всієї Другої Світової війни.

Полтавщина увійшла в історію як одна із небагатьох областей України та СРСР, яку протягом 1943 року радянські війська прагнули звільнити тричі: у лютому, серпні та вересні. Наші земляки-старожили, які були і в окупації, і в евакуації, пам’ятають, що на початку вересня 1943 року вони говорили один одному: “Уже втретє цього року нашу рідну Полтавщину почали звільняти. Дай Боже, щоб востаннє!”…

Саме так і сталося. А перед тим, під час першого короткочасного звільнення окремих районів та населених пунктів – у лютому 1943 року на території східної частини Полтавської і західної частини Харківської областей відбувалися найзапекліші бої, під час яких окремі села та безіменні висоти на Полтавщині по кілька разів на добу переходили від фашистських окупантів до радянських підрозділів. Згодом німці почали контрнаступ, який плутав усі плани Ставки головнокомандувача. Через це у березні 1943 року командувача Воронезького фронту Пилипа Голікова було відкликано до Москви, а для виправлення ситуації в районі бойових дій на Полтавщині та Харківщині з Москви було спрямовано Георгія Жукова.

Перша спроба звільнення. Операція “Зірка”

До 12:00 16 лютого 1943 року спільними зусиллями 3-ї танкової, 40-ї і 69-ї армій Харків був повністю звільнений від німецьких загарбників. Визволення Харкова, здавалося, надавало сприятливі умови для подальшого наступу Червоної армії на захід, і ще під час боїв на ближніх підступах до міста командувач військами Воронезького фронту у рамках операції “Зірка” визначив своїм об’єднанням нові завдання: 60-й армії наступати на Рильськ, 38-й – на Суми, 40-й – на Охтирку, 69-й і 3-й танковій – на Полтаву. Тим самим почалася перше визволення Полтавщини від фашистських загарбників.

Однак ці плани, так само як і задуми Ставки, не враховували конкретної обстановки. Німецьке командування перекинуло на напрями наступу радянських військ додаткові сили і засоби – чотири піхотні і дві танкові дивізії в район південніше Орла, а також по одній піхотної дивізії в райони Льгова та Полтави, відповідно, з Франції та Голландії.

Війська ж Воронезького фронту до того часу після двох місяців безперервного наступу були знекровлені, підрозділи мали колосальний некомплект особового складу та техніки. У деяких дивізіях налічувалося тільки по 3,5-4 тисячі чоловіків. Війська вкрай потребували хоча би короткочасного відпочинку. Необхідно було підтягнути тили, підвезти боєприпаси, пальне. У військах фронту залишилося тільки 0,8 боєкомплекту набоїв, 0,3-0,6 боєкомплекту мін і снарядів. Незважаючи на це, Ставка і фронтове командування вимагали від військ не знижувати темпи наступу.

Фронт отримав завдання розвинути наступ правим флангом на Київ, а лівим – на Кременчук з метою виходу до Дніпра і захоплення плацдармів на ньому до початку льодоходу. Радянські війська продовжили наступальні дії.

У той же час війська фронту генерала Голікова продовжували наступати. До 23 лютого війська Воронезького фронту визволили міста Суми та Охтирку. 180-та стрілецька дивізія 69-ї армії форсувала річку Ворскла в 40 км на північ від Полтави. Однак з виходом радянських військ на цей рубіж різко погіршилася обстановка на південь від Харкова, де велике угруповання противника створило загрозу прориву зі смуги сусіднього Південно-Західного фронту у фланг і в тил Воронезького фронту.

Бойові дії за звільнення Чутівського району (найсхіднішого району Полтавщини) проходили в кілька етапів. Розпочалися вони у лютому-березні 1943 року військами Воронезького фронту. 18 лютого розпочали наступальну операцію і вже наприкінці лютого вели бої на території Чутівського району. Жорстокі бої з великими втратами з обох боків людей і техніки тривали з 21 лютого (це був 610-й день війни) по 7 березня 1943 року. Неодноразово з рук у руки переходили села Іскрівка, Дмитрівка, Шевченківка, Скибівка, Воєводське, Трудолюбівка, Вільхуватка. Підрозділи 180-ї стрілецької дивізії зав’язали бої за звільнення сіл Трудолюбівка, Кочубеївка, Іскрівка, Філенкове, селище Чутове.

27 лютого 1943 року частини 13-ї стрілецької та 30-ї танкової бригад 12-го танкового корпусу підійшли до села Вільховатка і після раптового короткочасного бою село було звільнене. 28 лютого позиції радянських воїнів атакували ворожі танки і понад 400 автоматників, підтримуваних авіацією. Перевага у живій силі і техніці була на боці ворога. Відбивати атаки фашистів мужньо допомагали майже всі жителі села. Але бій був нерівний і ввечері рештки наших військ залишили село. Серед загиблих воїнів на полі бою залишилось 308 жителів села. Серед них – 96 відважних жінок, які під час бою надавали допомогу пораненим бійцям. Розлючені фашисти творили розправу над мирним населенням з нечуваною жорстокістю. Вони підпалювали будинки, ходили по полю бою і добивали поранених. Тільки за два дні було страчено 208 вільхуватців.

22 лютого 1943 року було вперше звільнено райцентр Полтавщини – Котельву. 12 березня радянські війська відступили з Котельви. 26 серпня 1943 року розпочалися бої за визволення села. Вони точились дві доби. Село кілька разів переходило з рук в руки, 27 серпня Котельву було визволено вдруге. Остаточне визволення Котельви відбулося лише з третьої спроби – 9 вересня 1943 року.

Друга спроба звільнення. Прорив на півночі

Після весняного відступу радянської армії друге звільнення Полтавщини розпочалося після другого й остаточного звільнення Харкова, яке відбулося 23 серпня 1943 року. Хоча за 5 діб до цього – 18 серпня була звільнена Опішня, остаточне звільнення Опішні відбулося 21 вересня 1943 року.

25 серпня уперше було звільнено Зіньків, але згодом фашисти його відбили. Після визволення Харкова і розгрому охтирського угруповання ворога радянські війська розгорнули наступальні бої в напрямку Дніпра. Фашисти докладали всіх зусиль, щоб зупинити наступ радянських військ, закріпитися на важливих опорних пунктах своєї оборони, одним із яких став і Зіньків. Гітлерівці підтягли сюди свіжі сили, зосередили тут багато техніки. Крім підрозділів 119-ой піхотної дивізії, 48-го танкового корпусу з важкими танками “Тигр” і 19-го саперного батальйону, тут зайняли оборону підрозділи дивізії СС “Велика Німеччина”.

З радянського боку в наступі брали участь 136 сд, 254 сд, 93 сд 73-го стрілецького корпусу 52-ї армії Воронезького фронту, підтримувані ескадрильєю 2-ї повітряної армії, 259-м окремим танковим полком, 444-м винищувальним протитанковим артполком. Бої за місто відразу ж набрали запеклий характер. Часто серед білого дня, як згадують очевидці, за вибухами, вогнем і димом не було видно сонця. Найважчі бої проходили в районі цегельного заводу та моста через річку Ташань. Під час визволення міста особливо відзначився особовий склад 358-го стрілецького полку, головним чином моряки Балтійського флоту. Фашисти планували зупинити тут наступаючі радянські війська. Есесівський загін факельників навіть не підпалював приміщення в центрі міста. Майже два тижні тривали кровопролитні бої, в яких загинуло 1175 радянських воїнів.

Близько 12:00 6 вересня 1943 року в результаті запеклих боїв місто Зіньків було повністю звільнено від ворога. Зіньків став першим районним центром на Полтавщині, остаточно звільненим від окупантів.

26 серпня 1943 року, на 796-й день війни розпочалася Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26 серпня — 30 вересня 1943 року). Операція проводилася військами Центрального, Воронезького і Степового фронтів і представляла собою перший етап битви за Дніпро. В рамках даної операції були проведені Чернігівсько-Прип’ятська, Сумсько-Прилуцька і Полтавсько-Кременчуцька фронтові наступальні операції.

29 серпня 53-я армія Степового фронту прорвала оборону противника на захід від Харкова на декількох ділянках, охопила фланги угруповання ворога у Люботина і

нависла над його комунікаціями. Під загрозою розгрому противник став поспішно відходити на південний захід. 29 серпня радянські війська звільнили Люботин і відкрили собі дорогу на Полтаву.

Третя спроба звільнення. Переможний вересень

4 вересня було звільнено смт Артемівка. Відступаючи під ударами військ Степового фронту, ворог чинив запеклий опір. Противник посилено створював проміжні оборонні рубежі по берегах річок Мерефа, Мжа, Орель, Ворскла.

6 вересня, коли вже було звільнено перший райцентр Полтавщини Зіньків, Ставка встановила нові розмежувальні лінії і дещо змінила напрямок руху фронтів. Тепер Воронезький фронт націлювався на Київ. Завдання Степового фронту полягала в тому, щоб, наступаючи в загальному напрямку на Полтаву і Кременчук, не дозволити ворогові створити стійкий фронт і розгромити полтавську і кременчуцької угруповання противника. До цього часу до складу Степового фронту з резерву Ставки прибула 37-а армія (М. Н. Шарохін), з Воронезького фронту повернулася 5-а гвардійська армія (А. С. Жадов) і зі складу Південно-Західного фронту була передана 46- я армія (В. В. Глаголєв).
Потім розпочався процес щоденного просування радянської армії в напрямку Полтави. Це був важкий бойовий шлях, про який щоденно у своїх зведеннях повідомляло Совінформбюро

Так 11 вересня, коли було звільнено Гадяч, війська Степового фронту просунулися у напрямку Полтави на 5-8 км. Протягом наступних днів на 7-10 км.

12 вересня на Полтавщині було звільнено районні центри Лохвиця та Петрівка-Роменська, смт Червонозаводське, залізничні станції Венеславівка, Сула, Юсківці.

14 вересня війська Степового фронту на полтавському напрямку просунулися на окремих ділянках фронту на 3-8 км, а на півночі Полтавщини було звільнено райцентр Сенча.

15 вересня у напрямку Полтави радянські війська просунулися за добу, як повідомляло Совінформборо, на 5-8 км, звільнивши 20 населених пунктів. 17 вересня у напрямку Полтави війська просунулися вже на 8-12 км, того дня на Полтавщині загалом було звільнено 70 населених пунктів, радянські війська районні центри Комишня, Пирятин та Чорнухи.

18 вересня 1943 року на полтавському напрямку радянські війська просунулися на 4-6 км, узявши райцентр Харківської області – Коломак, а на іншому “фланзі” нашої області було звільнено районні центри Лубни, Миргород, Оржиця.

19 вересня на полтавському напрямку радянські війська просунулися на 10-15 км, узявши райцентр Харківської області – Красноград, а війська, які йшли на Київ, звільнили на Полтавщині райцентри Пирятин, Лубни, Хорол, Гребінку, залізничні станції: Беїв, Богун, Боярський, Кибинці, Кононівка, Солониця.

20 вересня радянські війська взяли районні центри Ковалівка, Чутове, Яготин, Карлівку, залізничні станції: Ланну, Орчик, Скороходове та ще 60 населених пунктів. До 20 вересня війська Степового фронту були вже на відстані 70-120 км від Дніпра. Праве крило фронту – 5-а гвардійська і 53-а армії – обходило Полтаву з півночі і півдня із завданням опанувати містом. У центрі фронту в напрямку Кобеляк наступали війська 69-ї і 7-ї гвардійської армій. Війська 57-ї і 46-ї армій – ліве крило фронту – переслідували противника в напрямку Дніпропетровська.

21 вересня радянські війська зайняли районні центри Машівка, Нехвороща, Опішня (удруге), Шрамківка, смт Лисняки, залізничні станції: Яреськи, Божкове, Минівка, Свинківка, Селещина, Тагамлик.

Від Полтави до Кременчука

53-я армія (І. М. Манагаров) і 5-а гвардійська армія (А. С. Жадов) Степового фронту під кінець 21 вересня по всьому своєму фронту вийшли на східний берег Ворскли. Цим арміям із ходу не вдалося взяти Полтаву. Необхідно було форсувати Ворсклу і подолати розвинену систему оборони ворога біля самої річки на її правому березі. З офіційного повідомлення Совіфомбюро 21 вересня: “На полтавському напрямку наші війська продовжували розвивати успішний наступ і, просунувшись вперед від 10 до 25 кілометрів, зайняли понад 250 населених пунктів, в тому числі районні центри Полтавської області Велика Багачка (про її звільнення також повідомлялося й наступного дня, 22 вересня), Машівка, Нехвороща, великі населені пункти Милорадове, Глибівка, Мар’ївка, Терентіївка, Ковалівка, Кривий Берег, Курелехівка, Базилевщина, Щербані, Кустолово Суходілка, Вільний Степ, Михайлівка, Свистунівці, Мала Нехвороща і залізничні станції Божкове, Свинківка, Селещина, Тагамлик, Сухий”.

22 вересня, на світанку, 5-а гвардійська армія (А. С. Жадов) і 53-я армія (І. М. Манагаров) Степового фронту приступили до форсування Ворскли північніше і на південь Полтави. Війська 53-ї армії, долаючи опір противника, незважаючи на сильний артилерійський, мінометний і кулеметний вогонь, атакували ворожі позиції на правому березі Ворскли і успішно просувалися вперед. До вечора 22 вересня частини 53-й армії оволоділи правим берегом річки на ділянці Черов, Климівка, Східна Козуба і продовжували тіснити противника в східному напрямку. Цього ж дня радянські війська зайняли районні центри Велика Багачка, Диканька, Драбів, Золотоноша, Шишаки, залізничні станції Драбово-Барятинська, Кочубеївка, Пальмира.

23 вересня 1943 року 53-я армія (І. М. Манагаров) і 5-а гвардійська армія (А. С. Жадов) охопили Полтаву з півночі і півдня і створили загрозу повного оточення ворожого гарнізону. Зазнавши великих втрат, противник змушений був відступити. У наполегливих вуличних боях частини 95-ї гвардійської, 84-ї стрілецької та 9-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії до ранку 23 вересня очистили Полтаву від загарбників.

З офіційного повідомлення Совінформбюро: “Війська СТЕПОВОГО фронту, успішно форсувавши річку ВОРСКЛА, після триденних запеклих боїв 23 вересня заволоділи обласним центром України – містом ПОЛТАВА”. Також 23 вересня було звільнено: районні центри Гельмязів, Нові Санжари, Оболонь та Семенівка Полтавської області, залізничні станції: Братешки, Гладківщина, Головач, Копили, Кривохатки, Сагайдак, Супрунівка, Шведська могила.

24 вересня радянські війська зайняли райцентр Решетилівка Полтавської області та залізничну станцію Ліщинівка. 25 вересня було звільнено районний центр Кобеляки Полтавської області, смт Козельщуну, залізничні станції: Базилівська, Богушкова Слобідка, Галещина, Ганнівка. Того ж дня війська Степового фронту почали форсування Дніпра на південний схід від Кременчука.

26 вересня звільнили районні центри Великі Кринки, Глобине, Іркліїв, Кишеньки Полтавської області. 27 вересня було звільнено районні центри Градизьк і Чорнобай Полтавської області.

29 вересня 1943 року війська Степового фронту після триденних боїв на лівому березі Дніпра оволоділи містом Кременчук Полтавської області. Також було узято залізничні станції Калачівська, Омельник, Потоки, Чередники.

Але і після цього частина території Полтавщини ще перебувала в окупації. 23 жовтня 1943 року було звільнено село і залізничну станцію Ліпляве Гельмязівського району Полтавської області. У братській могилі села поховано 425 осіб, із них шість Героїв Радянського Союзу…

25 листопада було звільнено Крюків-на-Дніпрі. Після цього в офіційних повідомленнях Совінформбюро Кременчук згадувався щодня аж до… 14 грудня 1943 року – до 906-го дня війни. 14 грудня 1943 року пролунало останнє повідомлення Совінформбюро про бої під Кременчуком: “Західніше Кременчука наші війська продовжили наступ і оволоділи пунктами Шабельники, Боровиця, Погорільці, Мордва, Росошенці”. Потім Совінформбюро повідомляло про всі події на цьому фронті вже з прив’язкою не до Кременчука, а до Кіровограда.

Генерали, підрозділи, пам’ятники, вулиці

78 років тому Полтавщину звільнили від фашистських окупантів. Звільнення залишається найурочистою подією в життя наших земляків. Залишаються й білі плями найзапеклішого періоду в історії області. Також залишаються непорозуміння та інколи й заперечення окремих історичних фактів. Чи тому саме генералу встановили пам’ятник? Чи той саме підрозділ звільняв окремий населений пункт? Чи того дня звільнили якийсь населений пункт, коли його дійсно звільнили, чи, навпаки, того дня, коли про це з офіційного повідомлення дізналася вся країна?

Усі ці непорозуміння мають не полтавське коріння. Суперечка в окремих питаннях тривала ще за часів СРСР, коли ще були живими маршали та генерали, та продовжується й досі. І це була відкрита суперечка (очна і заочна) між реальними учасниками конкретних бойових      подій.
Наведу лише один із багатьох прикладів дискусії між учасниками бойових дій на Полтавщині у 1943 році. Сергій Ауйнутдінов у своїй книзі “В памяти и в сердце” пише (мовою оригіналу):

“Я не согласен с командующим 53-й армией генерал-лейтенантом И. М. Манагаровым, который в своей книге «В сражении за Харьков» харьковского издательства “Прапор” на 204-й странице утверждает, что якобы «84-я дивизия освободила свыше 80 населенных пунктов, в том числе Коломак и Чутово… Войковку”. Это неправда. Несправедливо и недостойно автору, тем более командующему армией, умалять подвиги воинов других соединений, участвовавших в освобождении этих населенных пунктов. Это кощунство по отношению к тем воинам других соединений, в том числе и воинам из 375-й стрелковой дивизии, которые, освобождая Чутово, Коломак, Войковку, отдали свои жизни.

375-я стрелковая дивизия сражалась в составе 53-й армии более полутора лет, начиная с 9 сентября 1943 года и до конца 1944 года: командующий армией Манагаров, описывая многочисленные бои армии, в том числе за Полтаву, Кременчуг, на Днепре, на территории Румынии, Венгрии, не нашел ни одного теплого слова о воинах этой дивизии. Вообще умалчивал об этой дивизии, как будто она и не воевала в составе 53-й армии. Очевидно, бывший командующий, описывая бои за эти полтора года, совесть отогнал от себя прочь. Совесть не грызла его за погубленные жизни многих воинов 375-й дивизии, когда он бросал ее с места на место на самые опасные участки боя, чтобы заткнуть дыры армии, бросал в бой без артиллерийской и танковой поддержки. Воины дивизии ценой жизни и крови выполняли его приказ. Разве можно простить его за беззаконный, безнравственный поступок, бесчеловечность, когда по его приказу без суда и следствия был перед строем расстрелян командир 1245-го стрелкового полка подполковник Калинин Арсентий Николаевич, любимец личного состава, отличный командир, человек, преданный Родине. Расстрелян только за то, что воины его полка на одном участке боя под напором превосходящего врага отошли назад на 150-200 метров. Это же был произвол, нет и не будет ему прошения…”.

Джерело інформації: