252 роки тому у Полтаві народився Іван Котляревський - людина, яка зробила вагомий внесок у становлення сучасної української мови, видатний письменник, драматург, офіцер, жартівник, керівник полтавського театру.
В центрі благодатної Полтавщини, в самій її столиці, на високій горі, за Соборною церквою, стояв невеликий будиночок, огорожений, з одного боку, звичайним парканом із дощок, а з іншого — на узгір’ї — частоколом із товстих брусів. Кращого за мальовничістю місця, ніж того, на якому знаходився цей будиночок, відшукати в Полтаві було годі.
Розкішна, хоч і проста картинка, відкривалася з цієї гори далеко за місто. Ліворуч і праворуч зеленіли ліси, а прямо перед горою далеким і широким килимом розгорталися привітні луки, а серед них срібною змійкою звивалася і десь губилася вдалині річка Ворскла. Невигадлива панорама, але душу підносить! І в цьому-то будиночку, серед безмежної тиші природи, яку тільки зрідка порушував ласкавий соборний дзвін, що закликав до “заспокоєння” і народився 9 вересня 1769 року перший сівач українського нового слова Іван Петрович Котляревський.
Як свідчать джерела, за лінією батька Котляревські походили з зубожілої козацької старшини. Дід Івана був дияконом у Полтавській соборній Успенській церкві. Батько, хоч і значився дворянином і володів невеликою маєтністю, змушений був для утримання родини працювати канцеляристом міського магістрату.
Дівоче ім’я матері – Параска Леонтіївна Жуковська. Походила вона з родини козака Решетилівської Сотні. Дитинство майбутнього письменника проходило в умовах близьких до життя простолюддя. Полтава на той час була більше схожа на велике село, ніж на місто. Навіть на початку 19-го століття в місті проживало всього 7975 осіб.
Нерідко хлопцеві доводилося вдовольнятися одним шматком хліба і ходити босим. Та весела вдача допомагала йому долати домашні нестатки. Ще змалку душу хлопця полонила краса рідної землі. Іван ріс у стихії народної мови, оповитий чарами задушевної пісні, зачудований гідністю людей, що знаходили у собі силу не падати духом і сміятися над лихом.
Навчання давалося йому легко. Пройшовши класи грамоти у д’яка, він 1780 року вступив до Полтавської семінарії. Тут і провчився понад дев’ять років. Окрім богословських наук, у семінарії досить ґрунтовно викладалися історія, географія, математика, латинська, французька і німецька мови. Осблива увага приділялась вивченню творів римських класичних поетів Горація, Овідія, Вергілія, перекладам їх творів на російську мову.
Перший біограф Котляревського — Стеблін-Каменський із цього приводу зазначив, що ще в юнацькому віці Іван мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова вправно добирати рими дотепні і вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали “римачем”.
Семінарію він так і не закінчив, хоч і був одним із кращих учнів. Дослідники вважають, що Іван просто не хотів пов’язувати своє життя з духовною кар’єрою, він тягнув чиновницьку лямку у канцелярії, а з 1793 року перейшов на вчительську роботу. Працюючи домашнім учителем у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту, він вивчав життя простого народу, його побут, звичаї, обряди. Одягнений по-селянському, Котляревський бував на досвітках і вечорницях, вслухався в дотепні прислів’я і приказки, захоплювався народним гумором. Вже тоді у нього зародилася думка підняти народне слово до рівня літературного, розповісти на папері про все те, чим живе простий люд, сміхом розвінчати неправду і зло.
Котляревський вирішив показати перед усім світом героїчну історію України, оспівати його високу душу, щире серце, світлий розум. Ці заповітні думи й мрії можна було донести своїм краянам тільки їхнім словом, їхньою багатою, барвистою, мелодійною і водночас гострою та дотепною мовою. Так, у середині 1790-х років, почав реалізуватися його задум – перенести на рідний ґрунт сюжет епопеї Вергілія, показавши і минуле, і сучасне України.
Протягом 1794-1796 років Котляревський працює над першими трьома частинами поеми. Спочатку він не мав наміру публікувати поему і вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях.
В маєтку, де Котляревський навчав дітей господаря, познайомився з гостем, який був від нього у великому захопленні й узяв почитати рукописний примірник “Енеїди” Це був конотопський поміщик Максим Парпура. Він служив у Петербурзі колезьким асесором і завідував там друкарнею медичної колегії.
У 1798 році Котляревський несподівано дізнався, що в Петербурзі, коштом згаданого Парпури, було видано перші три частини твору. Іван Петрович своєрідно помстився Парпурі: у своєму прижиттєвому виданні 1809 року (друге прижиттєве видання також побачило світ без відома Котляревського у друкарні Івана Глазунова у 1808 році) він помістив Парпуру до пекла:
Якусь особу мацапуру там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру і розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
Нещасливе кохання боляче вдарило по серцю молодого письменника. Він закохався у гувернантку поміщицьких дітей Марію. Молоді люди проводили багато часу разом. Та ідилію зруйнувала звістка про те, що її обіцяно іншому, що Марія через рік повинна стати дружиною багатого вдівця. Надія жити з любою дружиною у злагоді й мирі так і залишилася нездійсненною мрією. Можливо, саме це душевне потрясіння і штовхнуло поета на військову службу.
1 квітня 1796 року його було зараховано кадетом Сіверського карабінерського (згодом — драгунського) полку, а через два роки Іван Петрович отримав перший офіцерський чин — прапорщика.
У 1798 році Котляревського було призначено інспекторським ад’ютантом генерала від кавалерії Дотішампа. Тут молодий офіцер дослужився до чину поручика, виконуючи різні доручення на півдні України.
У виданому 15 лютого 1806 року атестаті генерал характеризував його, як хорошого офіцера, який виконував свої обов’язки з відмінною дбайливістю і старанністю.
Головною резиденцією генерала була Полтава. Таким чином, Котляревський майже постійно перебував серед земляків, черпав із рідного краю матеріали для творчості. Працюючи над “Енеїдою”, у 1804 році він написав антикріпосницьку “Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”. У ній письменник повідав про деякі сторони полтавського життя в часи, коли там посаду “малоросійського генерал-губернатора” обіймав князь Куракін, активний прихильник нововведень молодого царя Олександра І, який змінив на російському престолі ненависного багатьом Павла І.
Важливо, що в “Пісні… ” визначальним є не оспівування вельможі, а викриття соціальних кривд. Складаючи новорічне привітання правителеві краю, автор скористався нагодою, щоб засудити кріпосницьку сваволю, несправедливий суд, хабарництво та інші зловживання чиновницької братії. У творі привертають увагу конкретні факти, зумовлені тогочасною дійсністю – зазіхання дворян на козацькі землі, продажність суддів. Впадають в око й подробиці, які передають реалії українського національного побуту.
У 1806-1807 роках Котляревський брав участь у російсько-турецькій війні, зокрема, у взятті фортець Бендери та Ізмаїл. Попри велику небезпеку, Іван відзначився хоробрістю, мужністю і безстрашністю. Тоді ж він познайомився з українськими козаками, що жили на Дунаї. І коли вони довідалися, що Котляревський є тим, хто скомпонував “Енеїду”, то запросили до себе “за старшого”. Розповідаючи про цю подію у своєму житті, Котляревський зазвичай додавав, що його “Енеїда” потрапила, навіть, у бібліотеку Наполеона: вивезена була, мовляв, ним із захопленої 1812 року Москви.
На війні Котляревському доводилося не тільки стріляти, а й виконувати дипломатичні місії — вести переговори від імені командування царських військ із буджацькими татарами, від яких потрібно було домогтися нейтралітету — тобто, щоб вони не підтримували Османську імперію. Також із козаками Задунайської січі — єдинокровними українцями, які перебували у підданстві султана і яких він мав завдання залучити на бік Російської імперії.
Та навіть у дні війни його не залишали турботи про вихованців, про стареньку матір, яка доживала останні роки. Рука постійно тяглася до паперу — продовжувалася робота над “Енеїдою”.
Сюжетна канва епопеї Вергілія про мандри троянців після зруйнування греками їхньої держави дала змогу українському поетові нагадати своїм краянам про недавні часи рідної історії. В поемі читачі могли провести аналогії між подіями античності і зруйнуванням Запорозької Січі, відчути облуду Катерини II, яка лицемірно “подарувала” українським козакам землі на Кубані, щоб розпочати чужими руками поневолення кавказьких народів.
Любов до рідного краю, синівська вірність йому — священні почуття. Поет від розповіді про пригоди своїх героїв, що з перших і до останніх рядків поеми ведеться у світлому, жартівливо-оптимістичному тоні, раз у раз переходить до прямих згадок про славне минуле українських лицарів вільного степу, захоплено змальовує “славнії полки козацькі – Лубенський, Гадяцький, Полтавський”, що “як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять – то мов мітлою все метуть”.
Експерти зазначають, що в “Енеїді” згадано більше страв, ніж у спеціальних працях тих часів. На троянських, латинських, карфагенських столах стоять українські страви – горілка, слив’янка, наливка, сирівець. Бринчить бандура, витинає сопілка, грає дудка. У веселому танку кружляють дівчата, та зовсім не карфагенські й латинські, а українські — в дрібушках, чоботах, свитках… Мабуть, немає такої деталі українського одягу, такого танцю, якого не згадав би у своєму творі Котляревський. Про життя і смерть, пекло і рай, війну і мирні радощі, бої козаків на суші та на морі — про все це ми дізнаємося, читаючи твір.
Поему “Енеїда” можна вважати твором усього життя автора, оскільки писав її з перервами близько тридцяти років.
Залишивши службу 1808 року, Котляревський переїхав до Петербурга, сподіваючись знайти там для себе роботу Однак здійснити задум не вдалося – не було зв’язків і протекцій, підтримки сановитих вельмож. Живучи надголодь, поет готував до друку чотири частини “Енеїди”.
І у 1809 році поема виходить у світ у чотирьох частинах під назвою “Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским”. На титулі містилося авторське зауваження: “Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий”…
Після повернення до Полтави, у червні 1810 року, Іван Петрович влаштувався на посаду наглядача будинку виховання дітей бідних дворян. Котляревський, як вихователь підтримував той напрямок освіти, який визначався проектом письменника-просвітителя Капніста, що виконував певний час обов’язки директора училищ Полтавської губернії. Гуманне ставлення до дітей, розвиток їхніх природних здібностей характеризують педагогічні принципи Котляревського. До речі, з кола його вихованців вийшло кілька відомих діячів науки й культури, зокрема славетний український математик Михайло Остроградський.
З дивовижною постійністю Котляревський віддавався справам, що вимагали безкорисливого служіння тим, хто цього потребував. Віддав 25 років службі на посаді наглядача (директора) будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві. За це, власне, й одержав від царя чин майора.
Котляревському належить велика заслуга в пожвавленні культурного життя Полтави. З 1818 по 1821 роки поет був директором Полтавського театру. Він готував репертуар, часто сам переробляв драматичні твори, дотягуючи до належного рівня майстерності, приходив на репетиції, вистави
П’єсу “Наталка-Полтавка” та водевіль “Москаль-чарівник” написав саме для полтавського театру. Вперше глядачі їх побачили у 1819 році на полтавській сцені..
Іван Петрович доклав чимало сил до того, щоб організувати викуп актора Михайла Щепкіна, який згодом став легендою російського театру, з кріпацтва.
У 1821 році Котляревського було обрано Почесним членом “Вільного товариства любителів російської словесності” до якого тоді також належали Ф. Глинка, К. Рилєєв, М. Бестужев, О. Бестужев, М. Гнєдич, О. Корнилович. Розправу над учасниками повстання 1825 року на Сенатській площі в Петербурзі й розгін повсталого проти царя Чернігівського полку біля Ковалівки на Київщині Котляревський сприйняв не лише як загальнодержавну, а і як велику особисту трагедію. Адже серед декабристів він мав багато друзів і знайомих. Хоч за ним особисто царська жандармерія не виявила ніяких бунтарських дій.
Знавець літератури Євген Руднєв знайшов в одному з сибірських архівів ніде досі не публікований лист Сергія Волконського, де є такий рядок: “Котляревського від каторги врятувала жінка …”. Є версія, що цією жінкою могла бути Варвара Рєпніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна. Вони 17 років прожили в Полтаві. Є джерела які свідчать, що Варвара була яскравою і сильною особистістю. Вона не побоялася в 1807 році пройти через палаючу Європу, щоб звільнити з полону чоловіка. Навіть сам Наполеон захоплювався вчинком героїчної українки, внучки останнього гетьмана війська Запорізького Кирила Розумовського. Рєпніни тісно спілкувалися з Котляревським…
З 1827 по 1835 рік Іван Петрович обіймав посаду попечителя Полтавського благодійного лікувального закладу, водночас залишаючись наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян.
Жив Іван Петрович скромно. В нього було вузьке коло приятелів, і під час свят він часто гостював у їхніх родинах. Любив і сам приймати друзів, зацікавлював знайомих якоюсь новиною, часто ним самим вигаданою і дотепно розказаною. Всі враз відчували полегшення, зникала скутість, пожвавлювалися розмови. Гості хотіли бути біля господаря, слухати його, бо той умів розповідати розумно й захоплююче, цитував поетів, жартував, вживаючи гумористичні прислів’я та приказки. Простота і щирість, чесність і безкорисливість, душевність і приязність характеризували письменника.
У збірнику “Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях” розповідають, що він виглядав так: на його обличчі були помітні сліди віспи, та, попри це, воно було приємне, енергійне; волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський. Mоложавість надовго збереглася в ньому майже до похилих літ. На зріст був високий, ставний, погляд живий, проникливий, усмішка не сходила з його уст. Звичайний одяг його відзначався простотою — чорний сюртук, іноді фрак, майже завжди біла краватка, а в урочисті дні одягав він армійський мундир, штани з червоними лампасами і трикутний з чорним султаном капелюх.
Останні чотири роки життя, через стан здоров’я, практично не виходив з дому. Але гостей радо приймав і подбав про долю літературних дітей — продав право на видання. Тоді ж назвав і місце, де хотів бути похованим.
До останніх своїх днів письменник мешкав у батьківському будиночку, де на сволоці було вирізано старослов’янською в’яззю рік спорудження – 1705.
Прямих нащадків Котляревський не залишив. Перед смертю відпустив на волю кріпаків — шість душ. А дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, Мотрі, унтер-офіцерській вдові.
Повний текст “Енеїди” (в шести частинах) побачив світ у друкарні Харківського університету в 1842 році вже після смерті Котляревського. Помер наш видатний земляк 10 листопада 1838 року. В останню дорогу його проводжала вся Полтава. Похований письменник на міському кладовищі біля Кобеляцької дороги (зараз на розі вулиць Європейської та Раїси Кириченко).
У 1903 році громадським коштом у Полтаві було відкрито пам’ятник Котляревському за проектом скульптора Леоніда Позена.
У 1952 році в Полтаві було відкрито літературно-меморіальний музей Котляревського.
У 1969 році в Полтаві на Івановій горі було відкрито музей-садибу Івана Котляревського — меморіальний комплекс на основі садиби, де народився і мешкав Іван Петрович.
На смерть письменника щирим словом відгукнувся молодий Тарас Шевченко, написавши в 1838 році, вірш “На вічну пам’ять Котляревському”, пророкуючи авторові “Енеїди” вічну славу за яскраво виписаний образ України:
…Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!…
Інформацію підготувала Валентина Косточка
